Псалми.
77.
Повчання Асафові. Послухай-но, народе мій, настанову мою, схиліть вуха свої до слів моїх вуст! 
Відкрию в притчі вуста мої, промовлю загадки прадавніх часів, 
які ми чули й пізнали і які розповідали нам предки наші. 
Не будемо приховувати їх від синів наших, розкажемо наступному поколінню про хвалу Господа й могутність Його, про чудеса, які Він здійснив. 
Він засвідчив одкровення Своє Якову й встановив в Ізраїлі Закон Свій, який заповідав предкам нашим, щоб вони навчили нащадків своїх, 
щоб знало наступне покоління, щоб діти, що народитися мають, сповістили свого часу й своїм нащадкам. 
Тоді вони сподівання своє покладуть на Бога, і не забуватимуть діянь Божих, і будуть дотримуватися Його заповідей. 
Вони не будуть подібні до своїх предків, покоління впертого й бунтівного, роду, чиє серце непевне і чий дух невірний Богові. 
Сини Єфремові, хоча й озброєні стрільці з лука, назад повернулися у день битви. 
Не дотримувалися вони Завіту Божого й відмовилися ходити в Законі Божому. 
Вони забули про Його звершення й чудеса, що Він їм показав. 
Перед предками їхніми здійснив Він чудо в землі Єгипту, в околицях Цоану. 
Він розділив навпіл море й провів їх через нього, і поставив води грудами. 
Вів їх хмарою вдень, і цілу ніч – світлом вогню. 
Він розсікав скелі в пустелі й напував їх, немов із великої безодні. 
Із скелі вивів потоки, і потекли рікою води. 
Але вони продовжували грішити проти Нього, бунтувати проти Всевишнього на висохлій землі. 
Випробовували Бога в серцях своїх, вимагаючи їжу за своїми примхами. 
Вони говорили зухвало проти Бога, кажучи: «Чи не міг би Бог накрити стіл у пустелі? 
Ось Він вдарив скелю, і потекли води, хлинули потоки. Хіба ж не може Він дати хліба чи приготувати м’яса народові Своєму?» 
Тому, коли почув це Господь, то розгнівався: вогонь загорівся проти Якова, і гнів Його спалахнув на Ізраїля, 
бо не повірили вони Богові й не покладали надії на Його спасіння. 
Тож наказав Він хмарам вгорі, і відчинив ворота небес, 
і дощем пролив на них манну, щоб їли, і дав їм зерно небесне. 
Хліб могутніх їла людина, Він послав їм їжі вдосталь. 
Він здійняв східний вітер у небесах і навів Своєю могутністю вітер південний. 
Дощем пролив Він на них м’ясо, немов пил, і, неначе пісок морський, – птахів крилатих, 
яких розкидав Він серед табору, навколо помешкань їхніх. 
Вони їли й добре наситилися – Він задовольнив бажання їхнє. 
Та ще не встигли вони вгамувати своєї примхи, ще їжа була в них на вустах, 
як гнів Божий піднявся проти них, і вигубив найбільш пишних із них, і повалив додолу юнаків Ізраїля. 
Та попри все це вони далі грішили й не вірили чудесам Його. 
Тому Він загубив дні їхні в марноті й роки їхні – у смутку. 
Коли Він вбивав їх, тоді вони шукали Його, і наверталися, і прагнули Бога. 
І згадували, що Бог – їхня скеля і що Бог Всевишній – їхній Визволитель. 
Тоді промовляли Йому лестощі устами своїми і язиками своїми неправду перед Ним говорили; 
та серцями своїми не були вони з Ним щирі й не берегли вірності Його Завітові. 
Та Він, милостивий, прощав гріх і не знищував їх. Багато разів відвертав гнів Свій і не будив усієї Своєї люті. 
Він пам’ятав, що вони – тіло, вітер, що йде й не повертається. 
Скільки разів вони бунтували проти Нього в пустелі, засмучували Його в дикій землі! 
Знову й знову випробовували Бога й засмучували Святого Ізраїлевого. 
Не пам’ятали ні діянь руки Його, ні того дня, коли Він визволив їх від ворога, 
коли ознаки Свої показав у Єгипті й чудеса Свої в околицях Цоану. 
Він перетворив їхні ріки на кров, і з потоків своїх вони пити не могли. 
Він послав на них рої комах, які пожирали їх, і жаб, що губили їх. 
Він віддав врожай їхній гусені й збіжжя їхнє – сарані. 
Побив виноградники їхні градом і шовковиці – кригою. 
Він віддав на поталу градові їхню худобу й отари їхні – блискавкам. 
Він послав на них полум’я Свого гніву, лють, обурення й біду – посольство злих ангелів. 
Вирівняв стежку для гніву Свого; не утримав їхніх душ від смерті, але віддав життя їхнє на поталу моровиці. 
І вразив усіх первістків у Єгипті – перші плоди сили чоловічої в шатрах Хамових. 
Немов овець отару, Він вивів народ Свій, і, неначе стадо, провадив їх у пустелі. 
Вів їх у безпеці, так що вони не боялися, а ворогів їхніх вкрило море. 
І привів їх до границь святині Своєї, до тієї гори, яку здобула Його правиця. 
Прогнав перед ними народи, і простягнув мотузку землемірну, щоб спадок їхній переділити, і в наметах їхніх поселив племена Ізраїлеві. 
Але вони випробовували Бога Всевишнього, бунтували проти Нього й не дотримувалися Його одкровень. 
І відступали, і зраджували, як і батьки їхні; викручувалися, як висковзує з рук кривий лук. 
Гнівили Його в капищах на своїх пагорбах та ідолами своїми будили Його ревнощі. 
Почув Бог, і запалав гнівом, і геть відцурався Ізраїля. 
Покинув Оселю Свою в Шило – шатро, в якому Він мешкав серед людей. 
І віддав Він могутність Свою у полон і красу Свою – у руки ворога. 
Віддав Він народ Свій мечу на поталу й гнівом запалав на спадщину Свою. 
Юнаків їхніх пожер вогонь, а їхнім дівчатам весільних пісень не співали. 
Священники його попадали від меча, а вдови його не плакали. 
Тоді прокинувся Володар, немов від сну, неначе воїн, що витверезився від вина. 
І вразив ворогів його ззаду, вкрив їх вічною ганьбою. 
Тоді відцурався Він шатра Йосифового й не обрав племені Єфремового. 
Але вибрав Він плем’я Юди, гору Сіон, яку полюбив. 
Він збудував, немов висоти небес, святилище Своє, і, як землю, заклав основи його навіки. 
І обрав Свого слугу Давида, узявши його від кошар овечих, 
привів його від овечок дійних, щоб пасти Якова, народ Свій, Ізраїля, Свій спадок. 
І він пас їх у невинності свого серця і вів їх розумно руками своїми.